В Одеському центрі соціально-психологічної допомоги надають прихисток внутрішньо переміщеним особам і містянам, чиє житло зруйнувала Росія.
Центр соціально-психологічної допомоги для ВПО та осіб, які постраждали від збройної агресії РФ, розпочав роботу в Одесі наприкінці минулого року. Тут проживають люди, що виїхали з Донеччини, Харківщини та Херсонщини. Є й одесити, чиї оселі зруйнували російські обстріли. У Центрі з людьми працюють психологи. Юристи надають допомогу з відновлення втрачених документів та консультують щодо отримання компенсації за програмою «єВідновлення». Працівники Центру зайнятості щомісяця сповіщають людей про вакансії, доступні курси та програми навчання. Загалом тут роблять багато всього, щоб допомогти людям стати на ноги, розпочати життя на новому місці. Одеський центр соціально-психологічної допомоги відвідали кореспонденти Укрінформу.
Коли чула слово «прихисток», чомусь одразу уявляла старий студентський гуртожиток. Але тут – геть інша ситуація. У двоповерховій будівлі Одеського центру соціально психологічної допомоги – чисто і затишно. Раніше у цьому приміщенні була поліклініка. А на початку повномасштабної війни міська влада взялася облаштовувати прихисток для людей, які втратили свої домівки через російські обстріли. Ремонт тривав майже 12 місяців, і 15 грудня 2023 року Центр відчинив свої двері. Тепер тут проживає 28 людей, а загалом може розміститися 120 осіб.
Біля входу нас зустрічає директорка установи Людмила Цвіткова. Під час «екскурсії» Центром бачимо, як працівники готують кімнати до заселення: заносять новенькі матраци та приліжкові тумби, збирають ліжечка для немовлят. Людмила Станіславівна пояснює, що Центр готується прийняти 65 ВПО з Донеччини. У кімнатах розміщують від двох до п’яти осіб. Туалет, душ та кухня – загального користування. Перший поверх облаштовано відповідно до потреб людей з інвалідністю: тут таблички зі шрифтом Брайля, на підлозі – тактильна плитка, зручна вбиральня. Власного сховища у Центрі немає, але за 50 метрів – укриття одного з промислових підприємств.
— Коли до нас заселяються люди, ми всім показуємо те сховище. Але ним ніхто не користується, більшість наших мешканців ховаються у коридорі між двома стінами. Щоб було зручніше, ми розклали крісла-мішки. Їх чомусь усі тягнуть ближче до мого кабінету, ніби тут безпечніше, – каже директорка.
На стінах коридору – малюнки від дітей-вихованців одеських художніх гуртків.
— На одній зі стін – зображення вишиванок, писанок, іншої української символіки. На іншій – малюнки з морем. Адже Одеса – українське місто біля моря, – зауважує пані Людмила.
Стандартний термін проживання у прихистку – близько шести місяців. За словами Людмили Станіславівни, цього часу здебільшого вистачає, щоби люди нормалізували свій психоемоційний стан, відновили документи, знайшли роботу. Проте кожна життєва ситуація – індивідуальна і, за потреби, у Центрі можна залишитися на довше.
Тим часом підходимо до кухні, тут табличка «Майстер шеф». Приміщення поділено на дві зони – їдальню та місце для приготування їжі. Нас зустрічає маленький хлопчик Віталік, який сидить у своєму дитячому кріслі й дивиться мультфільм, поки його мама розігріває обід.
— У 2019 році я приїхала в Одесу з міста Хрестівки – це Донеччина, Горлівський район, – розказує мешканка прихистку Вікторія. – Тягнула до останнього, але коли зрозуміла, що вдома залишатися не можна, переїхала. Працювала, знімала квартиру, потім завагітніла. Батько Віталіка нас покинув, вартість оренди житла зросла, я не могла заробити вдосталь грошей. Так опинилася у Центрі. Тут спокійно, люди добрі. На Донеччину не повернуся. Моєї хати вже немає, а родичі, які залишилися, стали мені чужими. Сподіваюся, що скоро війна закінчиться, малий піде до дитсадка, а я зможу вийти на роботу та забезпечити синові гідне дитинство.
В ігровій на першому поверсі – гучно. Тут саме проводять час чотирирічний Сашко зі своєю старшою сестрою Аліною. Діти з багатодітної родини, чиє житло в Одесі у ніч проти 25 січня зруйнували російські дрони.
— Родина з вулиці Отамана Чепіги. Люди залишилися без нічого, мама на дев’ятому місяці вагітності – це четверта дитина в їхній родині. Їхнє житло наразі вважається пошкодженим, а не зруйнованим. Чекаємо на повне обстеження, щоб родина могла отримати сертифікат для відновлення оселі. У нас було багато людей з того будинку, але зараз залишилися тільки вони, – розказує пані Людмила.
Сусідня кімната – навчальна, де школярі вчаться онлайн, виконують домашні завдання. Заходимо й оглядаємо кімнату тихенько, адже в цей момент пише контрольну з математики другокласниця Поля – сестричка дітлахів з ігрової кімнати. Дівчинка дуже зосереджена й намагається не відволікатися, тож не докучаємо їй із запитаннями.
— Подивіться на наші мотиваційні таблички, – звертає увагу директорка Центру. – Чотири окремі мотивації, а якщо прочитаєте написане на горизонтальній білій смузі, вийде ще одна мотивація.
Тимчасово живе у прихистку Віра Іванівна. Жінка родом із Дніпра. Розповідає, що мала переїхати до Одеси за розподілом ще після інституту, але життя склалося інакше. Та коли вийшла на пенсію, таки вирішила здійснити свою давню мрію й оселитися в місті біля моря. Вона продала своє майно у Дніпрі і придбала однокімнатну квартиру в будинку на вулиці Картамишівській в Одесі. Уранці 29 грудня цей будинок знищила російська ракета.
— 28 грудня я поїхала у Дніпро зустрічати Новий рік з дітьми. Вранці 29-го мені зателефонувала подруга і сказала, що був обстріл і мій будинок пошкоджено. Коли ми відкрили новини, я ахнула – будинок склався, лівого крила не було. Я зібралася й поїхала до Одеси. Вранці 30 грудня стояла з дорожньою валізою навпроти руїн і не знала, що робити далі. Від моєї квартири нічого не залишилося. Єдине, що вціліло, – журнальний стіл і моя улюблена кришталева ваза, в якій я зберігала нитки та спиці для в’язання. Люди з оперативного штабу привезли мене до Центру. Переступивши поріг, я зняла свої черевики в пилюці та попелі – побачила, як тут охайно та затишно. Тут і зустріла Новий рік. Хочу подякувати персоналу, люди дуже добрі й турботливі. У такій атмосфері мій шоковий стан швидко минув, я почала оформлювати сертифікат за програмою «єВідновлення», – розказує жінка.
Додає, що отримала сертифікат через два місяці після подання заяви. Усі свої документи, зокрема на квартиру, пані Віра зберігала у валізі, з якою поїхала до родичів, – завдяки цьому вони вціліли.
— Сума невелика, бо і квартира була маленькою. Довелося потрудитися, щоб знайти житло за такі гроші, але мені вдалося. Я вже заавансувала однокімнатну квартиру на вулиці Мечникова – це теж район моєї улюбленої Молдаванки. Нотаріус оформлює останні папери та, сподіваюся, за тиждень переїду в нове житло. На мене чекає ремонт, але це не лякає. Я буду жити в своїх стінах – це дорогого варте. Я душею одеситка. Все життя жалкувала, що не переїхала до цього міста після інституту. Люблю Одесу за те, що кожним її метром можна милуватися безкінечно. Стільки краси навколо! Тут і люди наче добріші. А ще – акація, бузок, каштани – все квітне і надихає жити, – ділиться з нами жінка.
Ми щиро вітаємо Віру Іванівну з покупкою. Вона усміхається й запрошує завітати на новосілля…
У Центрі мешкає багатодітна родина з Херсона. Катерина та Микола виховують п’ятьох дітей. Молодшій доньці – півтора року, старшій – 15. В Одесу сім’я приїхала у травні минулого року, спочатку жили в гостелі, потім – в іншому прихистку для переселенців. А як закінчився ремонт у Центрі, переїхали сюди. Чоловік працює в одній із комунальних служб міста й за рік уже встиг зробити маленьку кар’єру – з робочого «виріс» до начальника ділянки. Тепер його бригада займається облаштуванням укриттів.
— Під час обстрілів ми йдемо в коридор на першому поверсі, під кабінет Людмили Станіславівни. Старші діти не бояться обстрілів, а молодші – завжди спускаються. Через постійні обстріли міста дронами у 10-річного сина почалися панічні атаки. Малий синів і починав задихатися. Психіка здала. Нам допомогли фахівці, стало ліпше, – ділиться Катерина.
Жінка додає, що в Центрі для них є всі умови, проте найзаповітніша мрія родини – повернутися після Перемоги до рідного Херсона. Зауважують, що кращої від рідної землі ніде немає…
Мешканці Центру кажуть, що вони живуть, як одна велика родина. Війна зближує людей, тут немає своїх і чужих дітей, люди не сваряться через дрібниці й намагаються допомагати одне одному, як можуть.
— Коли війна забирає все, люди вдячні навіть за найпростіший дах над головою, – зауважує директорка Центру.
Когда война забирает все, люди благодарны даже за простейшую крышу над головой (фото)
В Одесском центре социально-психологической помощи оказывают убежище внутренне перемещенным лицам и горожанам, чье жилье разрушила Россия
Центр социально-психологической помощи для ВПЛ и пострадавших от вооруженной агрессии РФ начал работу в Одессе в конце прошлого года. Здесь проживают люди, выехавшие из Донбасса, Харьковщины и Херсонщины. Есть и одесситы, чьи дома разрушили российские обстрелы. В Центре с людьми работают психологи. Юристы оказывают помощь по восстановлению утраченных документов и консультируют о получении компенсации по программе «Восстановление». Работники Центра занятости ежемесячно извещают людей о вакансиях, доступных курсах и программах обучения. В общем, здесь делают много всего, чтобы помочь людям встать на ноги, начать жизнь на новом месте. Одесский центр социально-психологической помощи посетили корреспонденты Укринформа.
Когда слышала слово «приют», почему-то сразу представляла старое студенческое общежитие. Но здесь – совсем другая ситуация. В двухэтажном здании Одесского центра социально-психологической помощи – чисто и уютно. Раньше в этом помещении была поликлиника. А в начале полномасштабной войны городские власти принялись обустраивать убежище для людей, потерявших свои дома из-за российских обстрелов. Ремонт длился почти 12 месяцев, и 15 декабря 2023 года Центр открыл свои двери. Теперь здесь проживает 28 человек, а всего может разместиться 120 человек.
У входа нас встречает директор учреждения Людмила Цветкова. Во время экскурсии Центром видим, как работники готовят комнаты к заселению: заносят новенькие матрасы и прикроватные тумбы, собирают кроватки для младенцев. Людмила Станиславовна объясняет, что Центр готовится принять 65 ВПЛ из Донетчины. В комнатах размещают от двух до пяти человек. Туалет, душ и кухня – всеобщее пользование. Первый этаж обустроен в соответствии с потребностями людей с инвалидностью: здесь таблички со шрифтом Брайля, на полу – тактильная плитка, удобная туалет. Собственного хранилища в Центре нет, но в 50 метрах – укрытие одного из промышленных предприятий.
- Когда к нам заселяются люди, мы всем показываем это хранилище. Но им никто не пользуется, большинство наших жителей прячется в коридоре между двумя стенами. Чтобы было удобнее, мы разложили кресла-мешки. Их почему-то все тянут ближе к моему кабинету, будто здесь безопаснее, – говорит директор.
На стенах коридора – рисунки от детей-питомцев одесских художественных кружков.
- На одной из стен – изображение вышиванок, писанок, другой украинской символики. На другой – картинки с морем. Ведь Одесса – украинский город у моря, – отмечает Людмила.
Стандартный срок проживания в приюте – около шести месяцев. По словам Людмилы Станиславовны, в это время в основном хватает, чтобы люди нормализовали свое психоэмоциональное состояние, восстановили документы, нашли работу. Однако каждая жизненная ситуация – индивидуальна и, при необходимости, в Центре можно остаться дольше.
Тем временем подходим к кухне, здесь табличка «Мастер шеф». Помещение поделено на две зоны – столовую и место для приготовления пищи. Нас встречает маленький мальчик Виталик, сидящий в своем детском кресле и смотрящий мультфильм, пока его мама разогревает обед.
– В 2019 году я приехала в Одессу из города Крестовки – это Донетчина, Горловский район, – рассказывает жительница приюта Виктория. – Тянула до последнего, но когда поняла, что дома оставаться нельзя, переехала. Работала, снимала квартиру, потом забеременела. Отец Виталика нас покинул, стоимость аренды жилья выросла, я не могла заработать достаточно денег. Так оказалась в Центре. Здесь спокойно, люди добрые. В Донецкую область не вернусь. Моего дома уже нет, а оставшиеся родственники стали мне чужими. Надеюсь, что скоро война закончится, малыш пойдет в детсад, а я смогу выйти на работу и обеспечить сыну достойное детство.
В игровой на первом этаже – громко. Здесь как раз проводят время четырехлетний Саша со своей старшей сестрой Алиной. Дети из многодетной семьи, чье жилье в Одессе в ночь на 25 января разрушили российские дроны.
- семья с улицы Атамана Чепиги. Люди остались налегке, мама на девятом месяце беременности – это четвертый ребенок в их семье. Их жилье пока считается поврежденным, а не разрушенным. Ждем полного обследования, чтобы семья могла получить сертификат для восстановления дома. У нас было много людей из того дома, но сейчас остались только они, – рассказывает Людмила.
Соседняя комната – обучающая, где школьники учатся онлайн, выполняют домашние задания. Заходим и осматриваем комнату тихонько, ведь в этот момент пишет контрольную по математике второклассница Поля – сестренка ребятишек из игровой комнаты. Девочка очень сосредоточена и старается не отвлекаться, так что не докучаем ей с вопросами.
– Посмотрите на наши мотивационные таблички, – обращает внимание директор Центра. – Четыре отдельных мотивации, а если прочтете написанное на горизонтальной белой полосе, получится еще одна мотивация.
Временно живет в приюте Вера Ивановна. Женщина родом из Днепра. Рассказывает, что должна переехать в Одессу по распределению еще после института, но жизнь сложилась иначе. Но когда вышла на пенсию, решила осуществить свою давнюю мечту и поселиться в городе у моря. Она продала свое имущество в Днепре и приобрела однокомнатную квартиру в доме по улице Картамышевской в Одессе. Утром 29 декабря это здание уничтожила российская ракета.
– 28 декабря я поехала в Днепр встречать Новый год с детьми. Утром 29-го мне позвонила подруга и сказала, что обстрел был и мой дом поврежден. Когда мы открыли новости, я ахнула – дом сложился, левого крыла не было. Я собралась и уехала в Одессу. Утром 30 декабря стояла с дорожным чемоданом напротив руин и не знала, что делать дальше. От моей квартиры ничего не осталось. Единственное, что уцелело – журнальный стол и моя любимая хрустальная ваза, в которой я хранила нити и спицы для вязания. Люди из оперативного штаба привезли меня в Центр. Переступив порог, я сняла свои ботинки в пыли и пепле – увидела, как здесь аккуратно и уютно. Здесь и встретила Новый год. Хочу поблагодарить персонал, люди очень добрые и заботливые. В такой атмосфере мое шоковое состояние быстро прошло, я начала оформлять сертификат по программе «Восстановление», – рассказывает женщина.
Добавляет, что получила сертификат спустя два месяца после подачи заявления. Все свои документы, в частности на квартиру, Вера хранила в чемодане, с которым поехала к родственникам, — благодаря этому они уцелели.
- Сумма небольшая, потому что и квартира была маленькой. Пришлось потрудиться, чтобы найти жилье за такие деньги, но мне удалось. Я уже авансировала однокомнатную квартиру на улице Мечникова – это тоже район моей любимой Молдаванки. Нотариус оформляет последние бумаги и, надеюсь, через неделю перееду в новое жилье. Меня ждет ремонт, но это не пугает. Я буду жить в своих стенах – это дорогого стоит. Я душой одесситка. Всю жизнь сожалела, что не переехала в этот город после института. Люблю Одессу за то, что каждым ее метром можно любоваться бесконечно. Столько красоты вокруг! Здесь и люди словно добрее. А еще – акация, сирень, каштаны – все цветет и вдохновляет жить, – делится с нами женщина.
Мы поздравляем Веру Ивановну с покупкой. Она улыбается и приглашает посетить новоселье…
В Центре проживает многодетная семья из Херсона. Екатерина и Николай воспитывают пятерых детей. Младшей дочери – полтора года, старшей – 15. В Одессу семья приехала в мае прошлого года, сначала жили в гостинице, потом – в другом приюте для переселенцев. А когда закончился ремонт в Центре, переехали сюда. Мужчина работает в одной из коммунальных служб города и через год уже успел сделать маленькую карьеру – из рабочего «вырос» до начальника участка. Теперь его бригада занимается обустройством укрытий.
– Во время обстрелов мы идем в коридор на первом этаже, под кабинет Людмилы Станиславовны. Дети постарше не боятся обстрелов, а младшие – всегда спускаются. Из-за постоянных обстрелов города дронами у 10-летнего сына начались панические атаки. Малыш сыновей и начинал задыхаться. Психика сдала. Нам помогли специалисты, стало лучше, – делится Екатерина.
Женщина добавляет, что в Центре для них есть все условия, однако самая заветная мечта семьи – вернуться после Победы в Херсон. Отмечают, что лучше родной земли нигде нет…
Жители Центра говорят, что они живут как одна большая семья. Война сближает людей, здесь нет своих и чужих детей, люди не ссорятся по пустякам и пытаются помогать друг другу, как могут.
- Когда война забирает все, люди благодарны даже за простейшую крышу над головой, — замечает директор Центра.
📗 Ділова Одеса Телеграм
📘 Facebook
📙 Сайт
